Мене збила машина, але физичні травми - це не найгірше.

Атомобіль може позбавити людину життя, тому страх перед ними - це щось на межі інстинктів. Але правила дорожнього руху теж склали не просто так, і з дитинства нас навчають їх основам.

Ростислава збила машина, коли він був дитиною. Розповідає як це сталось, як це змусило його по-іншому дивитись на життя.

Коли мені було 5-6 років моя бабуся майже витягнула мене з-під машини. Я перебігав дорогу і вона ледь встигла мене схопити. Але від долі не втечеш.

Коли мені було 9, я повертався з айкідо, це була пізня осінь, кінець жовтня, можливо навіть Хеллоуін. Було вже темно, думав поїхати на автобусі, але передумав і вирішив піти пішки. Але поки я вагався як мені діяти, я вирішив перейти на іншу сторону. В момент, коли я перебігав дорогу, - мене збила машина. Пізніше я дізнався, що вона їхала зі швидкістю приблизно 80 км/год. Там був знак "Обережно діти", тому що поруч була школа. Водій порушив правила, однозначно він був винен, але я розумію, що теж, м’ягко кажучи, був неправий, бо перебігав в не відведеному для цього місці.

Я втратив свідомість. Водій не втік, він зупинився, і дочекався, коли за мною приїхав батько. Очевидно, що мене вже довго не було вдома, вони почали хвилюватися. Мене підібрали люди, які були на зупинці, і поклали на купу листя. Я не дуже пам`ятаю чи швидку викликали люди, чи мій тато, бо він і сам лікар.

Я втратив 1,5 літра крові, був в дуже тяжкому стані, бо для 9-річної дитини втратити стільки крові це, звісно, не дуже прикольно. Перші 3 дня лікарі фактично боролися за моє життя, фактично я балансував між життям і смертю. Особливо сильну допомогу мені надав лікар-анастезіолог, Олександр Харінко, який фактично врятував мені життя. В перші тижні мій стан був дуже нестабільний і могли траплятись раплові погіршення. Хоча мої батьки самі лікарі, але вони ж батьки, і в такі моменти у них відключається професіоналізм і вмикається паніка, бо зі мною «якась дико стрьомна жесть проізошла» (ред. вираз збережено на прохання героя). І одного разу цей анастезіолог приїхав посеред ночі через мій стан. Він був абсолютно спокійний, типу «хто у нас заболів, чо ви всі тут рознєрвнєчались», стабілізував мій стан і поїхав додому.

Довгий час я був без свідомості. Я періодично прокидався, але нічого не говорив. Розповідали, що був випадок, що я прокинувся, в палаті був мій хрещений, в зеленому халаті, і було видно, що я явно сфокусувався на кольорі і знову відключився. Звісно, я сам цього не пам`ятаю. Ще був один випадок коли я прокинувся і попросив води, мені дали води і я знову відрубився. Для мене перший випадок, коли я пам`ятаю, що прийшов до тями, був десь через тиждень після аварії. В палаті були батьки. Мама спитала чи я їх впізнаю, а я сказав: "Мам зачєм ти задаєш тупі вопроси". Потім я спитав, що сталось. Вони мені розповіли, і я доволі добре пам`ятаю, що моя перша думка була: «Це скільки ж я не зможу ходити до школи». Для мене це була не радість, я засмутився, що довго не побачу своїх однокласників. Я зрозумів, що я хтозна скільки буду лежати.

В мене була переломана майже вся права частина тіла: плечова кістка, стегно і гомілка. В мене стояли апарати Костюка. Це такі залізяки, які всверлюють в кістку, щоб вона швидше зросталась. Вони набагато дієвіші, ніж гіпс і дають більше маневру для рухливості. Безперечно, це набагато дорожче. Але я правша, і з гіпсом не міг би навіть писати. Тому батьки зробили вибір саме на користь цих апаратів. В мене була серйозна черепно-мозкова травма, тому голову теж «штопали». Ще мені розрізали живіт, щоб перевірити чи не заділо важливі органи. Вони не постраждали, тільки шрам на животі залишився. В лікарні я пробув місяць, може навіть трохи більше. Весь час лежав і лікування було не з приємних. Уколи щоранку десь о шостій. Хоча після цього я не боюся уколів взагалі, в 9 років вистачило на все життя.

З водієм ніхто не судився. По-перше, він не заперечував свою провину, і трохи навіть фінансово допоміг. Але головне – батькам взагалі не було часу заводитись ще й з судом. Той момент, який в подальшому дуже сформував мене як особистість, це те що мене виручали по суті незнайомі люди. На мене була зібрана дуже серйозна сума грошей зі школи, а ще гроші збирали люди, які взагалі мене не знали по факту. Навіть через багато років після аварії до мене підходили люди, яких я бачив вперше в житті, не представлялись, а просто питали як в мене здоров`я, питали що зі мною як. Лікарня, в якій працювали мої батьки, теж допомогла. Той момент я зрозумів наскільки люди можуть безкорисно допомагати незнайомим чисто по-людськи. Це було дуже круто.

Був прикольний момент, коли одного вечора, колега батьків, хірург, привіз проектор і прямо в палаті показував мультики "Як козаки…" і "Ну погоді". Колеги приносили мені журнали, дуже підтримували батьків. Один факт, який я вже зрозумів, коли став старшим, це що аварія набагато більше підкосила здоров`я не мені, а моїм батькам. Для них це був неймовірний стрес. Коли пройшов місяць, я ще не ходив, але вже міг перевестись на дім. Вдома я теж в основному лежав. Був момент, коли я сам хотів підійнятись з ліжка і без костилів трохи пройтись, і просто впав на підлогу. Ніяк не постраждав, але батьки дуже злякались. Я просто не хотів ходити на костилях, хотів ходити сам, і ближе до зими я таки більш менш навчився ходити заново.

Цікава була реакція однолітків, які мене провідували першими. Мій однокласник і друг дитинства, коли побачили, що їх друг лежить блідий, в дуже поганому стані, це для них був шок. Коли вони виходили з кімнати не могли сказати і слова, хоча до цього у нас якийсь діалог начебто був. Було дуже мило, коли мої однокласники писали мені паперові листівки. Однокласник з яким ми не були якимись супер-друзями написав мені забавний віршик, типу «ми кєнти, корєша з пєльонок». Особливо зараз коли їх читаєш це дуже круто. В класі організували такі групові провідування мене щодижня чи навіть по кілька разів, тому що я навчався вдома. Це був 4 клас вчителів лише двоє. Мене дуже підтримала моя класна керівниця. Вона особисто зі своєї кишені достатньо коштів виділила на лікування. І це вона організовувала, що до мене приходили рєбята.

І це ж випускний клас, треба було робити класні альбоми. Мені сказали, що мене теж потрібно сфотографувати. Я вважав, що залізяки, які я ношу, просто величезні і їх буде дуже видно, але мене одягнули так, що на фото майже нічого не помітно. Це мене дуже здивувало тоді і дозволило по-іншому поглянути на ситуацію.

Був, здається, квітень, коли мені зняли найбільший апарат зі стегна і я пішов до школи. Зараз мені 25, але той день для мене досі залишається одним з найщасливіших за життя. Я сильно скучив за однокласниками. Вже через 500 метрів мене зустрічали мої хлопці, їх було штук 7. Вони провели мене до школи і там нас зустріла решта. Коли ти «пацан», емоційний інтелект не дуже розвинений, але якби це було зараз, я б може навіть пустив сльозу. Це було дуже круто. А от в класі я побачив той самий «графік відвідування Ростіка». Від цього були змішані відчуття. Я не маю ніяких ілюзій щодо того, що це було щире і особисте бажання кожного – відвідати мене, бо фактично в мене в класі було лише 2-3 досить близьких друга. Але я також розумію, що це було і не примусово – просто людська підтримка. А ще в мене була подруга зі школи, старша на рік. Вона хотіла навідати мене ще в лікарні, коли я був дуже тяжкий, але батьки їй не дозволили, бо не хотіли травмувати її дитячу психіку моїм станом. Про це я дізнався тільки через декілька років, і хоч засмутився, але розумів, що так було треба.

Найбільший фізичний наслідок аварії, який в мене залишився на все життя, це те, що в мене одна нога на 2 см довша від іншої. Це тому що апарати Костюка дуже сильно стимулюють ріст кісткової тканини, а в нозі в мене їх стояло аж два. Плюс, я доволі рано і досить активно почав ходити ще з ними, і додаткове навантаження збільшувало ефект. Спочатку ця різниця складала взагалі 5 см, але інша нога якось трохи наздогнала пошкоджену. Тоді ми з батьками вирішили, що коли мені буде 25 і мій скелет вже повністю сформується, мені зроблять хірургічну операцію, аби ноги були однаковими. Але пізніше ми прийшли до висновку, що я все свідоме життя з різними ногами, моє тіло вже звикло і пристосувалось до такого стану і робити складні операції, проходити потім реабілітацію і заново привчатись до нового тіла, було б не виправдано. Тому від цієї ідеї ми з батьками відмовились, а з такими ногами я і живу. Не скажу, що мені це аж надто заважає. Раніше я носив підбор на лівій нозі, а тепер лише спеціальну устілку в черевиках, яка більш-менш компенсує різницю в довжині. Тільки коли хожу у сланцях, куди не можна засунути устілку, відчуваю певний дискомфорт.

Щодо сліду аварії на моїй психіці, скажу відразу, я не боюсь ні автомобілів, ні доріг, не ловлю панічних атак і чогось такого. Правда, тепер я завжди переходжу дорогу тільки на зелене світло і тільки у спеціально відведених місцях, але знову ж, не тому що я боюсь, а тому що це моя громадська позиція. Плюс, як людина, яка потрапила в ДТП і вижила, мені здається, я маю показувати якийсь приклад. А от що на мене дійсно тиснуло і залишило слід на все життя – це ставлення до мене відразу після аварії. Це була жалість – і я просто зненавидів це відчуття. Звісно особливо це проявлялось з боку дівчат. Мене почали сприймати як молодшого брата, з яким постійно трапляється якась халепа, і якого треба оберігати і не чіпати. Таке ставлення було і від вчителів. Мовляв «не займайте Ростіка, він і так за життя вже настраждався». А я насправді не те щоб не хотів, а і взагалі не потребував такого ставлення. В якийсь момент я дуже захотів, щоб мене хтось просто побив, аби відчути себе повноцінним, як усі.

Я всіма силами намагався доводити, що мені ніякі поблажки не потрібні. Найбільше це проявлялось на уроках фізкультури. Я абсолютно спокійно і законно міг отримати довідку і не відвідувати ці заняття, але я відмовився, завжди ходив на фізкультуру і виконував завдання, як і всі інші. Була прикольна ситуація, коли в 9-10 класі у нас з’явився новий фізрук, доволі жорсткий і його всі боялись. Він вів себе як чувак, який щойно повернувся зі зйомок «Бригади». В нього навіть прізвище було – Страх. Якось він побачив, що на одному кросівку у мене підбор і запитав «це що мода така?». І я жартував у відповідь, мовляв «так, мені так більше подобається». Такі моменти були для мене як бальзам на душу. Але в один момент мій однокласник розказав йому, що мене збила машина і підбор – це елемент моєї реабілітації. Тоді цей вчитель мене прямо «зауважав», бо я не те що не відмовився від занять, а навіть не подавав вигляд, що зі мною щось не так.

Жарти в свою сторону щодо аварії я ніколи не сприймав негативно. Навіть навпаки, я цінував своїх близьких друзів за те, що вони могли пожартувати наді мною з цього приводу і ми разом з цього сміялись, і це було щиро. Іноді були дуже дивні ситуації. Наприклад, через кілька років після аварії до мене на вулиці підійшла абсолютно незнайома дівчинка і спитала: «А це правда, що тебе машина збила?». І мені шкода, що тоді я не знав що відповісти, бо якби це було зараз, я б просто безбожно рофлив. Ще якось до мене підійшов якийсь хлопець і спитав чи бачив я світло в кінці тунелю. Це теж кумедно.

Років 7 тому тато вчив мене водити машину. Батьки часто так роблять і це непоганий досвід, але от зараз в мене особисто нема бажання бути водієм. І це не пов’язано з якимись фобіями, просто я завжди любив, і зараз теж, ходити пішки. Іронічно, але це так. Я впевнений, що рано чи пізно отримаю права і в мене буде машина, але зараз я не бачу в ній потреби взагалі. А коли це станеться, обіцяю, що не буду збивати людей. Принаймні тих, хто правильно переходить дорогу (ред. жартує).

В мене завжди було «12» з ОБЖ, і, можливо, у водія, який мене збив, теж. Такі ситуації просто трапляються. Тому мені нема чого порадити ні водіям, ні пішоходам, все і так давно прописано в правилах дорожнього руху. Єдине я хотів би сказати – якщо у вашого друга чи знайомого сталась така біда, не тисніть на нього своєю жалістю, не давайте йому привід думати, що тепер він якийсь неповноцінний. Ставтесь до таких людей з розумінням, а не «по-особливому», і це буде для них найкращою підтримкою.